|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Наша кнопка
Обмiн кнопками
|
|
Леонiд Михальчук
Дилема Адама Кисiля
Прах київського воєводи покоїться на Волинi
Д
ослiджуючи козацько-селянськi повстання проти Речi Посполитої, сучаснi iсторики не мають права обминути визначної iсторичної особи, вiдомого полiтичного дiяча середини XVII ст. київського воєводи Адама Григоровича Кисiля. Саме на його долю випало протягом 14 рокiв бути посередником в переговорах мiж урядом Речi Посполитої та козацьким Гетьманатом.
В рiзний час польськi та росiйськi iсторики дослiджували бiографiю Адама Кисiля. В журналi "Киевская старина" (1885 р.) був надрукований iсторично-бiографiчний нарис "Адам Кисiль - воєвода київський" iвана Новицького. В кiнцi цього дослiдження автор зазначає, що мiсце смертi Адама Кисiля i дата його смертi невiдомi. На цю публiкацiю вiдгукнувся iсторик Омелян Дверницький, i в тому ж журналi 1886 р. було надруковано "Дополнение к биографии Адама Киселя", в якому дослiдник вказує, що за заповiтом Адам Кисiль похований в однiй трунi з рiдним братом Миколою, про що свiдчить напис з двох бокiв труни польського мовою. З одного боку - Адам з Брусилова Кисiль, Воєвода. Генерал. Київський. Носовський. Тлумацький староста, з другого - Микола з Брусилова. Черкаський. Синiцкий. Староста. Полковник.
Для зацiкавленого читача не буде зайвим завiтати в Успенську церкву села Низкиничi iваничiвського району, де i сьогоднi в пiдземеллi церкви збереглася олов'яна труна-саркофаг з тлiнними останками київського воєводи Адама Кисiля. i коли оглянути уважно цю труну-саркофаг з обох бокiв, то вiднайдемо тiльки один напис, що виконаний з вдавлених по формi букв польською мовою: "Микола з Брусилова Кисiль, черкаський, синiцкий староста, полковник". Саме так виклав цей факт у своєму дослiдженнi iсторик Григорiй Бугославський, що було надруковано в "Сборнике статей в честь графини Прасковии Уваровой. Издание Московского Археологического общества. 1916 год" пiд назвою "Киевский Воєвода Адам Кисель й выстроенная им в селе Низкинычах Владимир-Волынского уезда церковь". Очевидно, О.Дверницький i Г.Бугославський хотiли видати бажане за дiйсне. Але цим вони ввели в оману читачiв на цiле столiття. Це ще раз пiдтверджує неправдивiсть росiйських iсторикiв щодо української iсторiї.
В 1986 р. у видавництвi Українського наукового iнституту Гарвардського унiверситету з'явилася iрунтовна праця американського професора українського походження Франка Сисина "Мiж Польщею i Україною дилема Адама Кисiля, 1600-1653". Примiрник цiєї книги знаходиться в бiблiотецi української дiаспори мiста Києва (видана англiйською мовою). Це дослiдження повнiстю не висвiтлює iсторичної постатi Адама Кисiля, оскiльки її авторовi не дозволили у 80-тi роки скористатися фондами українських архiвiв i рукописних збiрок у Ленiнградi та Москвi. Про це повiдомляє сам автор у передмовi до книги.
Сучасний вiдомий український iсторик Наталiя Яковенко в монографiї "Адам Кисiль", яка була надрукована в науково-популярному виданнi "iсторiя України в особах iХ-ХУПi столiть", зазначає, що нащадки роду Адама Кисiля жили наприкiнцi XIX ст. в Австрiї. В Київському обласному та Санкт-Петербурзькому державних архiвах знаходяться документи росiйської Геральдiї, якi дають пiдставу вважати, що рiд Адама Кисiля сягає i сьогоднiшнiх днiв.
Родове село Адама Кисiля - в передмiстi Нововолинська
Частина iваничiвського району, що знаходиться на заходi вiд районного центру бiля рiчки Захiдний Буг, дуже цiкава в топографiчному, етнографiчному та iсторичному аспектах. Цей куток iваничiвського району заповнений вiдрогами Авратинської височини, являє собою гористу, перерiзану вузькими долинами мiсцевiсть. Населення його складають переважно чистi волиняки, нащадки перших поселенцiв Волинi, якi зберегли свої характернi риси, говiр та нацiональнi костюми. iсторично ця мiсцевiсть вiдома тим, що через неї проходили з пiвденного заходу первiснi слов'янськi племена, вiд часiв яких збереглось багато стародавнiх могил, дослiджених професором-археологом О.М.Цинкаловським. Тут збереглось багато сiл, що згадуються в рiзних стародавнiх iсторичних актах, якi стосуються Волинi та Литовської метрики ХУ-ХУi ст. Серед них i село Низкиничi, родовий маєток київського воєводи Адама Григоровича Кисiля. Колись воно було розташоване на схилах пологої височини по обидва боки неглибокого струмка. На жаль, час бере своє. У зв'язку з вiдкриттям шахтокопалень та заснуванням шахтарського мiста Нововолинська село Низкиничi змiнило своє географiчне положення. Вiд стародавнього села Низкиничi залишилась лише п'ятибанева Успенська церква, побудована в XVII ст. Адамом Кисiлем.
Генеалогiчне дерево родини Кисiлiв
Адам Кисiль та його предки вели свiй рiд вiд київського воєводи Светолда. Згiдно з легендою, прiзвисько Кисiль Светолд отримав близько 1054 р. вiд князя Київського. Польський iсторик Несецький зазначає, що виникнення самого iменi Кисiлiв та їх герба датується приблизно 1040 р.
Iсторiя розповiдає так. Коли печенiги пiдiйшли до Києва, то не змогли взяти його штурмом. Так вперто i мужньо захищав його вiрний воєвода Светолд. Побачивши, що захопити мiсто без облоги неможливо, ворог вирiшив мешканцiв мiста заморити голодом. Для цього заступив всi дороги, звiдки мiг надходити провiант. Воєвода Светолд зрозумiв намiри печенiгiв. Вiн звелiв вирити двi ями, наповнити одну борошном, а другу - водою i заквасити тiсто. Коли напекли з нього хлiба, вiн наказав кидати його у ворожий табiр. Печенiги побачили, що не можуть перемогти киян нi силою, нi голодом i вiдступили вiд мiста. За таку кмiтливiсть воєводi Светолду князь Володимир подарував герб i дав прiзвисько Кисiль, вiд квашення хлiба.
Першим з роду Кисiлiв в iсторичних документах згадується Олександр Кисiль, який бився у вiйськах польського короля Ягайла на вiйнi проти великого князя Литовського Свидригайла в 40-х роках XV ст. Одружений Олександр був з дiвчиною Немиричiвною, дочкою князя Четвертинського. За вiйськовi заслуги цього Кисiля сину його Микитi король дарував на Волинi маєтностi в селах Низкиничi i Дорогиничi. Внук цього Кисiля - Тихон, волинський землянин, був королiвським дворянином при дворi Сигiзмунда i i доводився прадiдом Адаму Кисiлю. Вiн тривалий час був суддею при Володимирському замку i брав участь у вiйнах з Москвою, де й загинув. Дiд Адама Кисiля, Гнiвуш, мав трьох синiв - Григорiя, Павла та Гавриїла. Павло та Гавриїл були вбитi в прусськiй експедицiї. Третiй син, Григорiй, займав посаду помiчника суддi у Володимирi. Замолоду брав участь у московських вiйнах. При королi Стефанi Баторiї вiн служив польним секретарем (секретар вiйськового штабу), був тяжко поранений i потiм жив на батькiвщинi, користуючись авторитетом i повагою. Це видно з того, що його запросив вiдомий князь Андрiй Курбський, який жив у мiстi Ковелi, засвiдчити духовний заповiт. На останньому вiн розписався так: "Григорiй Кисiль Низкиницький" -- про що згадується в документах 1588 р.
З 1593 по 1613 рiк перебував на виборнiй посадi Володимирського земського пiдсудка. Одружений був з Феодорою iваницькою. За документами, цей Кисiль володiв тiльки селом Низкиничi.
Григорiй Гнiвушевич мав двох синiв - Адама та Миколу. Рiк народження Адама Кисiля точно невiдомий. Зважаючи на те, що в написi на надгробному пам'ятнику Кисiля сказано, що вiн помер 3 травня 1653 р., в 53 роки вiд роду (за свiдченням його жiнки Анастасiї, яка робила надгробок), можна зробити висновок, що вiн народився 1599 р. або на початку 1600 р.
У Замойськiй академiї
Як син заможного землевласника - шляхтича Адам Кисiль близько 1610 р., в десятирiчному вiцi, залишає батькiвський дiм i їде вчитися в Академiю у м. Замостя (тепер територiя Польщi). Цю академiю фундував своїм коштом коронний канцлер Ян Замойський, який був власником Замостя. Навчались у нiй в основному шляхта, городяни України та сусiдньої Мазовiї. Особлива увага придiлялася правничим наукам. Серед учнiв була i незаможна молодь, i дiти з елiтарних родин, а саме: Якуб Собесь-кий, Ян Жолкевський, Микола Остророг, Микола Потоцький i син засновника академiї - Томаш.
Приятелювання в студентськi роки з Томашем згодом виявилося дуже корисним для Адама, оскiльки Томаш Замойський у 1635 р. перебував на посадi коронного канцлера. Отже, Адам Кисiль став добре освiченим юнаком: розвинув природний дар оратора, вiльно володiв польською, русько-слов'янською, латинською мовами, добре знав iсторiю. Одним iз викладачiв академiї, якi навчали Адама, був вiдомий церковний дiяч i письменник-полемiст Касiян Сакович, який в 1620-1624 рр. став ректором Київської братської школи. Закiнчивши академiю 1616 р. Адам, за прикладом заможних землевласникiв Польщi i Волинi того часу, iде до вiйська. Маючи 19 рокiв вiд роду, бере участь у битвi польського гетьмана Жолкевського пiд Оринiним (1619) i в битвi пiд Цецорою (1620). Потiм вiн служив пiд начальством гетьманiв Ходневича i Конєцпольського. У 1621 р. вiдзначається особистою хоробрiстю у боях пiд Хотином, а в 1626 р. в битвi зi шведським королем Густавом Адольфом пiд Гнiвом ми бачимо його ротмiстром кiнної хоругви, в якiй служили його родичi.
Початок полiтичної дiяльностi
Пiсля смертi батька Адам Кисiль на деякий час залишає вiйськову службу i повертається в родовий маєток, село Низкиничi для приведення спадщини та господарства в належний стан. Одночасно вiн бере участь у сеймах Волинi, якi вiдбувались в Луцьку та Житомирi. У 1629 р. його голос звучить на Православному Соборi, що вiдбувся у Києвi. Вбачаючи в Адамовi Кисiлi ревного захисника православної вiри, шляхта Волинського воєводства 1630 р. обирає його своїм послом на Генеральний сейм Речi Посполитої. Пiсля смертi короля Сигiзмунда III вiн бере участь у з'їздi, на якому розглядались недолiки попереднього правителя. На цьому сеймi Адам Кисiль отримав пiдтримку православних шляхтичiв, послiв, i був вибраний в число каптурових суддiв (урядовi особи на часи безкоролiв'я). Адам Кисiль та православнi посли Воронич, Древинський, Кропивницький, виступаючи у сеймi на захист православної вiри розповiдали про факти порушення покiйним королем Сигiзмундом III свободи вiросповiдання, про утиски православної шляхти з полiтичних мотивiв. Вислухавши зауваження православних депутатiв, сейм це питання передав на розгляд новообраному королю Владиславу IV. Для його вирiшення король призначив комiсiю з двох сенаторiв i чотирьох депутатiв i, згiдно з висновками комiсiї, погодився затвердити тi поступки, що були зробленi на конвакацiйному сеймi для православних. Вiн видав православним грамоту про вiдновлення православної єпархiї, а також про повернення православним захоплених унiатами єпархiй на Волинi та Галичинi з монастирями та церквами, а також вiдкриття нових православних єпархiй з пiдпорядкуванням Київському митрополиту. За королiвською грамотою Київському митрополиту повертали i Софiйський собор. Всього цього вдалося досягнути завдяки Адаму Кисiлю в 1632 р.
На початку 1633 р. Адам Кисiль служить при королiвському дворi в ранзi "королiвського дворянина" - так називались придворнi, якi не мали певної посади i використовувались для рiзних доручень. У 1634 р. разом з козаками брав участь у вiйнi з Московською державою. Бiля Смоленська московськi вiйська були розгромленi, i їх залишки на чолi з командуючим боярином Шеїном здалися у полон. За органiзацiю своєчасного прибуття пiдкрiплень пiд час цiєї вiйни Адаму Кисiлю були наданi у володiння у створеному Чернiгiвському воєводствi мiста Кобища, мiсцевiсть Козари поблизу мiста Носовка, Козоград i багате староство Носовське. Отримавши цi землi, Адам Кисiль переселився на Чернiгiвщину.
Перша посередницька справа
З приїздом до Чернiгова Адам Кисiль був призначений Чернiгiвським пiдкоморiєм (пiдкоморiй - посадова особа, яка розглядала питання приватних осiб про кордони земельних володiнь), i водночас йому доручена була адмiнiстративна влада над чернiгiвськими козаками, якi перебували в прямiй залежностi вiд великого коронного гетьмана Конєцпольського. У 1637 р. почалося козацьке повстання пiд керiвництвом гетьмана Павлюка. На придушення цього повстання польський уряд кинув вiйська пiд командуванням гетьмана Миколи Потоцького. 16 грудня 1637 р. вiдбувся бiй пiд Кумейками. Адам Кисiль перебував у польському таборi i, спостерiгаючи за ходом бою, не змiг втриматися вiд слiз, побачивши, як гинуть земляки.
"Славнi люди! - говорив вiн, - як смiло, як палко iдуть вони на смерть. Навiщо iдуть вони на свого господаря-короля i Рiч Посполиту, а не на ворогiв Христа". Зазнавши тяжких втрат у цьому бою, козаки вiдступили до Боровицi. За ними рушили польськi вiйська i оточили козацький табiр. Починаючи з 20 грудня, важка польська артилерiя обстрiлювала козацький табiр, завдаючи великих втрат. Становище повстанцiв було безнадiйне. Присутнiсть в козацькому таборi жiнок та дiтей не давала змоги розпочати бiй. Розумiючи те, Павлюк вклонився вiйськовiй радi, просив вибачити йому невдале керiвництво i висловив бажання здатися полякам задля порятунку жiнок та дiтей вiд смертi.
24 грудня в козацький табiр прибули посли для переговорiв. Адам Кисiль заручився перед козаками, що в разi припинення оборони i видачi керiвникiв повстання - Павлюка, Томиленка - король їх помилує. Козацька рада повiрила Адаму Кисiлю. Павлюка i Томиленка в кайданах доставили у Варшаву.
В лютому 1638 р. зiбрався сейм. Посли виявляли люту ненависть до козакiв i вимагали їхньої смертi. Утвердження Павлюка у гетьманствi не тiльки над козаками, а й усiєю Україною, поляки сприймали як його прагнення вiдiрвати Україну вiд Корони Польської i стати самому королем. Тому винесли жахливий вирок: надiти на голову Павлюку розпечену залiзну корону, а в руки дати розпечений залiзний пернач. Адам Кисiль рiшуче став на захист керiвникiв повстання: "Вони здались добровiльно, - казав вiн, - я заручився, що Рiч Посполита дарує їм життя, iнакше вони б захищались до останнього. Якщо тепер, незважаючи на моє заручення, їх стратять, то це пiдiрве вiру в слово не тiльки заручителя, але i довiрителя Речi Посполитої".
На протест Адама Кисiля не зважили. Але король вiдмiнив знущальну страту. Павлюку та його сподвижнику вiдрубали голови...
На чолi королiвського посольства в Москвi
Пiсля укладення Поляновського договору мiж Польщею та Московською державою у 1634 р. у польського короля Владислава IV виникла iдея створити єдиний союз християнських держав проти мусульман, метою якого було повне вигнання мусульман з Європи. Через надiйну людину до цiєї справи потрiбно було залучити i Московську державу. Розглянувши кiлька кандидатур для дипломатичної мiсiї у Москву, польський король вибрав саме Адама Кисiля. Причин було кiлька.
Адам Кисiль був посвячений у справи мусульманськi, оскiльки деякий час був послом на Запорожжi i слiдкував за тим, аби втримати козакiв вiд набiгiв на турецькi землi i вiдвернути туркiв вiд таких же нападiв. Пiзнiше, в 1638 р., на польському сеймi Адам Кисiль був обраний до складу комiсiї з встановлення кордонiв Київського та Чернiгiвського воєводств на прикордоннi з Московщиною. Зрештою, Адам Кисiль як православний мiг мати прихильнiсть Москви.
На користь кандидатури Адама Кисiля свiдчив i той факт, що з 1641 по 1645 рiк Адам Кисiль був знову обраний до складу комiсiї з встановлення кордонiв мiж Польщею i Московщиною згiдно з пiдписаним Поля-новським договором. За час роботи в комiсiї вiн налагодив дружнi стосунки з московським царським двором.
Наприкiнцi 1645 р. король Владислав IV викликав з Чернiгiвщини Ада ма Кисiля, i грамотою вiд 5 лютого 1646 р. надав йому звання київського каштеляна. Разом iз званням король "озброїв" Кисiля спецiальними iнструкцiями i на чолi посольства вiдрядив до Москви, де Адама Кисiля прийняли дуже тепло. Вiн був умiлим дипломатом i тому вiдразу зумiв увiйти в довiру до бояр. Доказом того може бути те, що московськi урядовцi намагалися виявляти послу польського короля посилену увагу. Зокрема, коли на зворотнiй дорозi з Москви в Адама Кисiля втiк подарований московським царем соболь зi срiбним ланцюжком, то московськi урядовцi зробили все можливе, аби втiкача вiдшукати i повернути новому господарю. Окрiм того, на знак своєї поваги до посла цар надав Ада-му Кисiлю право збирати мед та вiдстрiлювати хутряного звiра у лiсових угiддях своїх прикордонних володiнь бiля чернiгiвського воєводства.
Проте, незважаючи на всi зусилля i старання Адама Кисiля та його посольства, виконати королiвського доручення йому не вдалося. Московська держава, ослаблена внутрiшнiми чварами та невдалою вiйною з Польщею, вiдмовилася вiд спiльного наступального союзу проти туркiв.
Прибувши у Варшаву, Адам Кисiль ознайомив короля з результатами переговорiв. У кiнцi своєї доповiдi вiн передав прохання московського уряду до польського сейму про повернення у Москву надгробної плити московського царя Василя iвановича Шуйського, який був взятий у полон польськими вiйськами у 1611р.
За згодою короля та сейму 1648 р. Адаму Кисiлю було доручено доставити надгробний пам'ятник до Москви.
Вiн виконав це доручення i тим ще бiльше змiцнив дипломатичнi вiдносини мiж двома державами. За посольську працю наприкiнцi лютого 1648 р. Адам Кисiль отримав звання Брацлавського воєводи.
Переговори з Богданом Хмельницьким
З початком козацького повстання Кисiль змушений був тiкати з Чернiгiвського воєводства, залишивши напризволяще всi свої маєтки. В роки Визвольної вiйни пiд проводом Богдана Хмельницького Адам Кисiль виступає тiльки в ранзi дипломата на чолi комiсiї у переговорах мiж Польщею та Україною. Страшнi поразки, нанесенi Хмельницьким польським вiйськам пiд Жовтими Водами, Корсунем, змусили короля вступити у переговори з козацьким гетьманом. Хiд цих переговорiв був покладений на Адама Кисiля. Виїхавши з Чернiгiвщини в квiтнi 1648 р. на Волинь, Адам Кисiль зупинився в своєму маєтку мiста Гоща, звiдки почав листування з Богданом Хмельницьким.
Раптова смерть польського короля наприкiнцi травня 1648 р. дуже засмутила Адама Кисiля, оскiльки вiн був у дуже добрих з Владиславом IV стосунках. З Гощi вiн виїжджає до Варшави, де бере участь у конвакац-iйному з'їздi (сеймi). На цьому з'їздi вiн доповiв про результати переговорiв з Б.Хмельницьким, пiсля чого було вирiшено створити особливу комiсiю, i на чолi її поставили Адама Кисiля.
Але до переговорiв справа не дiйшла. Мiж польськими та козацькими вiйськами постiйно виникали дрiбнi збройнi сутички, якi згодом закiнчились жорстокого поразкою полякiв пiд Пилявцями.
Одразу пiсля пилявецької поразки зiбрався сейм для обрання нового короля. Рiшучi виступи Адама Кисiля на сеймi, його тверезi полiтичнi погляди належним чином були оцiненi новообраним королем Речi Посполитої Яном Казимiром та його сановниками. Пiд час сейму надiйшов лист вiд Б.Хмельницького на iм'я короля, в якому український гетьман визнав владу короля. За згодою сейму Казимiр надiслав лист-вiдповiдь українському гетьмановi, в якому зазначалося, що для налагодження порозумiння мiж українцями та поляками буде створена урядова комiсiя. Вона прибуде на переговори до гетьмана на знак того, що його визнає король та Рiч Посполита.
На чолi цiєї комiсiї знову був поставлений Адам Григорович Кисiль. Членами комiсiї були львiвський пiдкоморiй Войцех М'ясковський, брац-лавський пiдкоморiй князь Захарiй Четвертинський, мозирський пiдкоморiй Федiр-Михаїл Обухович, брат Адама - новгород-сiверський пiдхорунжий Микола Кисiль, Зеленський, Смяровський та багато iнших послiв. Посольство, за звичаєм тих часiв, вирушило з великою пишнiстю. Почет Адама Кисiля перевищував 200 чоловiк. Разом з ним їхала його дружина Анастасiя. Вiд'їжджаючи на цi переговори, Адам Кисiль сподiвався, що тепер йому вдасться досягти миру i повернутися до погорiлих своїх має-тностей на українських землях.
Доїхавши до рiчки Збруч, посольство було зустрiнуте козацьким загоном на чолi з полковником Донцом. Загiн був висланий Б.Хмельницьким для супроводження польської комiсiї.
Комiсiя прибула в село Новосiлки пiд Київ, яке належало жiнцi Кисiля. В цьому селi комiсари пробули цiлий тиждень, чекаючи вiд Б.Хмельницького звiстки, де саме вiдбудуться переговори. Вже тут в селi комiсари вiдчули ворожiсть мiсцевих селян до власникiв маєтку. Чим далi рухалась комiсiя, тим подорож ставала важчою.
Київщина була спустошена пiсля бойових дiй. Дуже важко було придбати провiант, харч та фураж для коней. В Бiлгородi комiсари дiзналися, що кияни не хочуть їх впустити в мiсто. Населення всюди ставилося до них вороже: ледь хто з членiв делегацiї вiдокремлювався, як на нього здiйснювався напад. Кiлька чоловiк з комiсiї було вбито по дорозi.
Нарештi прийшла звiстка вiд Б.Хмельницького, що переговори призначенi в мiстi Переяславi. Отримавши повiдомлення, комiсари, повз Київ, попрямували окружною дорогою в Переяслав. Знову ж таки не обiйшлось без пригод: в селi Ходосовцi мiсцевi селяни заступили їм дорогу, схопили за повiд коня козака, що вiз воєводин знак за саньми Адама Кисiля. Посли ледь вiдкупились, заплативши кiлька талерiв за козака i за себе, потiм переправились у Трипiллi через Днiпро i прибули до Переяслава 19 лютого 1649 р.
В Переяславi
Б.Хмельницький, дiзнавшись про наближення комiсiї, виїхав їй назустрiч за версту вiд мiста в оточеннi полковникiв, сотникiв, вiйськової музики, бунчука та прапорiв. При в'їздi в мiсто делегацiю привiтали салютом з гармат, пiсля чого гетьман запросив комiсарiв до себе на обiд. Пiд час обiду було оголошено, що вручення знакiв гетьманської влади Б.Хмельницькому вiдбудеться 20 лютого на майданi мiста. Молодi польськi шляхтичi, що входили до складу комiсiї, сприйняли це як образу. "Ясна рiч, - говорили вони, - що Хмельницький хоче принизити нас перед чужоземними послами i перед простим людом. Це образа для Речi Посполитої". На це Адам Кисiль вiдповiв: "Не треба противитися i сперечатися про мiсце. Ви в руках козакiв, а своїм гонором можете завалити всю справу". Шляхтичi заспокоїлись.
Наступного дня о 12-й годинi польськi комiсари вийшли на майдан. Хмельницький стояв в соболинiй шубi, а бiля нього полковники i вся старшина. Простi козаки та народ зiбрались на вулицi. За ходом цiєї церемонiї спостерiгали чужоземнi посли.
Адам Кисiль ступив крок попереду делегацiї, тримаючи в однiй руцi королiвську грамоту, а в другiй - булаву, ручка якої була iнкрустована сапфiром. То була вiдзнака головного командування i символ гетьманської влади. "Його величнiсть, - почав Кисiль, - велiла менi висловити цими ласками ясновельможного пана гетьмана i цiле Запорозьке вiйсько...".
Але полковник Джеджалик перервав його. "Король є король, а ви всi королев'ята! - вигукнув вiн. - Уже вiддавна ви сiєте смуту серед нас, а тепер прийшов час заплатити за побитi горшки. А ти, Кисiлю, покинув нас, став поляком, ми ж вважали тебе нашою кiсткою вiд костей!"
Б.Хмельницький наказав полковнику замовкнути. Трохи знiяковiвши вiд тих слiв i козацького гомону, Адам Кисiль перервав свiй урочистий виступ, не говорячи бiльше нi слова вручив Б.Хмельницькому булаву i малиновий прапор з польським орлом та написом: "Кааiтiгиз гех". Натовп не дуже схвально сприйняв цей королiвський дарунок, хтось вигукнув: "Не потрiбнi нам тi вашi витребеньки!".
Богдан Хмельницький запросив усiх до столу. Нестримним буйством i вдаваною патрiархальною добродушнiстю український гетьман не менше за своїх шалених полковникiв доводив комiсарiв до вiдчаю. Упродовж кiлькох днiв важко було навiть розпочати якусь серйозну розмову. Коли за столом заходила мова про полiтику, козацькi полковники на свiй розсуд пояснювали, чому вони взялися за зброю, розпалювали один одного, згадуючи образи, яких спiзнав їхнiй край i, здавалося, вiд погрозливих слiв готовi перейти до конкретних дiй.
Годi було i думати, що гетьман призначить день переговорiв.
Тiльки на другий день А.Кисiль змiг знову побачити Б.Хмельницького. Благав його зважити на їхню спiльну православну вiру. "Чи ж то ваша свiтлiсть хоче, - запитував вiн, - вiддати на поталу Польщу та Руську землю, православну вiру i нашi святi церкви нечестивцям? Може, маєте особисту образу? Чаплинський вас образив - вiн буде покараний. Якщо Запорозьке вiйсько не досить велике, якщо йому бракує землi, король готовий пiти на додатковi поступки. Може, хочете його збiльшити з 15 до 20 тисяч? Назвiть кiлькiсть... Якщо козаки хочуть воювати, чи ж то не краще воювати з поганцями, нiж з християнами? "
"Досить балачок! - вигукнув Б.Хмельницький. - Мали час говорити зi мною, коли Потоцький прогнав мене за Днiпро. Мали ще час пiсля жарту на Жовтих Водах, пiсля Корсунської битви, навiть пiсля Пилявцiв, а тепер пiзно. Але я скажу вам все, що думаю. Отож, слухайте!...
Я хочу звiльнити весь народ руський вiд лядської неволi. За мною пiде 200, 300 тисяч козакiв. Цiла орда сяде на коней. Уже iдуть ногайцi. Неподалiк мене Тугай-бей. Вiн пiде туди, куди я забажаю. За мною Україна, Подiлля, Волинь... Я дiйду до Вiсли, дивитимусь на вас, ляхiв, де б ви не були. Сидiть, ляхи! Мовчiть, ляхи! А надто кричатимуть за Вiслою, то заспокою їх. Не хочу на Українi нi князя, нi шляхтича, а схоче котрий наш хлiб їсти, хай буде послушним Запорозькому вiйську, i навiть i не думає iти проти".
Пiсля цього гетьман витягнув з-пiд сукна папiр, на якому були викладенi українською мовою пункти договору, i дав їх читати Адаму Кисiлю та королiвським комiсарам:
1. В українських воєводствах лiквiдується унiатська церква та будь-
яка згадка про неї.
2. Не буде нiяких католицьких чи унiатських церков, монастирiв.
3. Київський митрополит матиме мiсце в польському сеймi.
4. На українських землях воєводи i каштеляни належатимуть лише
ло православної вiри.
5. Запорозьке вiйсько отримає всi колишнi привiлеї.
6. Гетьман пiдлягатиме лише його королiвськiй свiтлостi.
7. Усi жиди негайно покинуть межi України.
8. Ярема Вишневицький нiколи не здiйснюватиме вiйськового ко
мандування.
Читаючи цей ультиматум, комiсари переглядалися, приголомшенi, не могли вимовити нi слова. Нарештi, аби розпочати розмову, А.Кисiль :питав у Б.Хмельницького, якою буде чисельнiсть вiйськ i що вiн мусить доповiсти королю про кiлькiсть реєстрових козакiв. "Навiщо кiлькiсть? - вiдповiв Б.Хмельницький. -- Буде стiльки, скiльки я забажаю".
Потiм комiсари запитали, коли будуть поверненi польськi полоненi. Гетьман вiдповiв: "Гаразд, той, хто потрапить у мої руки волею Божою, повернеться тодi, коли в Литвi перестане проливатися християнська кров. А до того хай Потоцький навiть не плекає надiї на зустрiч з братом, який привласнив собi мою домiвку на Подiллi. Я знаю, якi страхiття творяться у Литвi!" (Повстання, що перекинулося в Литву зазнало жорстокої поразки вiд вiйськ Радзивiлла).
В кiнцi розмови Кисiль запитав у Б.Хмельницького, чи усвiдомлює той, яка вiдповiдальнiсть ляже на нього за подiл та знесилення Речi Посполитої, що вiн, християнин, а об'єднався з татарами проти християн, привiв їх у Польщу, наробивши страшного лиха. Можливо, якогось дня Україна зазнає таких самих страждань, як тепер Польща. Тодi прийде запiзнiле каяття за те, що пожертвував вiн спiльною Вiтчизною через своє злопам'ятство.
На це гетьман вiдповiв: "Нiхто не омине своєї долi. А наша доля - жити з оголеною шаблею, коли хочемо бути вiльними. Краще загинути, нiж бути рабами. Добре знаю, що фортуна мiнлива, та врештi-решт перемагає справедливiсть. Ми любимо i шануємо короля, як нашого повелителя, але панiв та шляхту ненавидимо смертельно. Хай перестануть робити нам зло, тодi буде нам легше дотримуватися наших пунктiв. Та якщо надумають нас обдурити, буде смертельна вiйна. Полоненi повернуться пiсля ратифiкацiї договору. Так i скажiть королю, за будь-яких iнших умов жодна угода мiж нами неможлива."
Невдачi у переговорах з козацьким гетьманом дуже засмутили А.Ки-сiля, i приступи подагри, якою вiн страждав, змусили королiвського посла лягти в лiжко. У день вiд'їзду делегацiї з Переяслава, 26 лютого 1649 р., Кисiль лежав у санях i не мiг пiднятися. Б.Хмельницький вийшов попрощатися з комiсарами. Вiн наказав припровадити польських полонених i в їх присутностi ще раз повторив послам свою обiцянку повернути полоненим волю, як тiльки буде ратифiкований запропонований ним мирний договiр. Проте додав, що це питання врештi-решт залежатиме вiд думки самого козацького кола, а вiн не може знати, яким буде їхнє рiшення. Наостанок подарував Адаму Кисiлю чудового скакуна i гаманець з 600 червiнцями, якi той одразу ж роздав полоненим полякам.
На цьому остаточно завершилися переяславськi переговори. Б.Хмельницький досягнув своєї мети, однак, неважко було передбачити, що мир мiж козаками i вiйськами короля за цих умов унеможливлювався.
Адама Кисiля звинувачують у зрадi королю
По поверненнi до Варшави, комiсари доповiли, що козаки сповненiї рiшучостi воювати, а Б.Хмельницький вимагає лише одного - незалеж ностi всiх руських провiнцiй. Було також сказано, що єрусалимський патрiарх закрутив голову гетьману, надавши титул князя руського люду i запевнив, що той буде другим Костянтином Великим. Приводом для таких i тверджень послiв стали слова самого Хмельницького, якi вiн зопалу ска зав Адаму Кисiлю в Переяславi: "...Через три-чотири тижнi почнеться вiйна. Всiх вас, панове поляки, повиганяють звiдси, будете в мене пiд ногами, а потiм продам вас турковi. Король є король. Хай водить за нiс шляхту, герцогiв, князiв. Я хочу, щоб вiн був вiльним. Який князь утнув дурницю, нехай його карають на горло. Коли ж таку дурницю чинить козак, то це вже моя справа. Ось у чому полягає справедливiсть! Правда, я незначна людина, але мене пiднiс Господь i поставив володарем усiєї Руської землi..."
Вся ця доповiдь викликала велику лють у сенаторiв до Хмельницького, а з нею - й недовiру до Кисiля. Серед магнатiв Польщi пiшов поголос, що Хмельницький пiдкупив Кисiля. На вулицях Варшави були розклеєнi листiвки з таким текстом: "Бережiться, поляки, гадюки в травi, зведе вас Кисiль своїми м'якими умовляннями. Не хочуть козаки воювати, а вiн запалив їх пiдiймати зброю".
Звинувачення в зрадi не було таємницею для самого Адама Кисiля. В одному з своїх пiзнiших листiв до пiдканцлера Радзiєвського, захищаючи ще раз свою полiтику щодо козакiв i наполягаючи на правильностi своїх поглядiв, Адам Кисiль писав: "Завжди я цього тримався, завжди твердив це словесно i письмово, i за це мене називали "здрайцею", не вiдаючи, що творять самi, ведучи до загибелi батькiвщину i всiх нас".
Причиною невдачi переяславських переговорiв були особистi погляди Адама Кисiля на козацьке повстання i на способи його придушення: вiн бачив лише бажання козакiв добитися полегшення свого становища i вiдновлення своїх стародавнiх прав, але нiяк не хотiв визнати за ним всенародного руху. Точнiше, вiн визнав законнiсть вимог самих тiльки козакiв i знати не хотiв того, що козацтвом називалось все повстале українське населення.
Новi перемоги i здобутки козакiв
Але повернемося до хронологiчних подiй того часу. Польськi комiсари, ледь випросивши у Б.Хмельницького у Переяславi перемир'я до Духового дня, вважали, що козаки першими почнуть вiйну. Проте поляки, якi горiли ненавистю до українцiв, раптово напали на подiльськi мiста Бар та Меджибiж. Б.Хмельницькому це було навiть на руку, оскiльки давало змогу вiдновити вiйськовi дiї i покласти вiдповiдальнiсть за порушення миру на противника. На Волинi з'явились озброєнi загони козакiв з метою вигнання з цих земель полякiв.
Адам Кисiль в цей час перебував у своєму маєтку у Гощi. Дiзнавшись, що вiйськовi дiї вiдновились, вiн був змушений тiкати. Хворого Кисiля привезли в один iз його маєткiв, що знаходився в селi Гнiйно (тепер Красностав) бiля мiста Володимира-Волинського.
Вiйськовi дiї, що розпочались влiтку 1649 р. мiж поляками та українцями, як вiдомо, закiнчилися оточенням першої польської армiї пiд Збаражем. А згодом - i перемогою над другою армiєю полякiв, яка складалася iз посполитого рушення, яким керував сам король. Пiд Зборовим був укладений мирний договiр, який задовольняв усi головнi вимоги козакiв. Число реєстрових козакiв зросло до сорока тисяч, зайнятi козаками три воєводства - Київське, Чернiгiвське i Брацлавське - звiльнились вiд постою коронних вiйськ, а всi посади та чини в них надавались тiльки мiсцевим православним шляхтичам. Проживання жидам в козацькому краю було заборонено. Київському митрополиту надавалось мiсце в сенатi. Унiю було обiцяно злiквiдувати постановою сенату.
Пiд час визначення умов договору пiд Зборовим на чолi комiсiї знову був поставлений Адам Кисiль. Вiн зачитав формулу присяги на вiрнiсть королю та Речi Посполитiй, пiсля чого Б.Хмельницький виконав ритуал присяги.
Адам Кисiль встановлює мир i стає воєводою київським
Пiсля того, як козацькi вiйська вiдiйшли в центр України, а польськi вiйська були розформованi, король, не чекаючи сейму, знову вiдправив комiсiю до козацького гетьмана на чолi з Адамом Кисiлем, надавши йому звання київського воєводи. Кисiль поселився в Києвi, у замку. Сюди ж прибув у листопадi i Б.Хмельницький з полковниками. Стосунки Б.Хмельницького з комiсарами покращились - вирiшувалось багато важливих для обох сторiн справ.
Взагалi, 1650-й рiк був мирним роком. Обидвi сторони доходили згоди з багатьох питань, аж поки у груднi не розпочав роботу польський сейм, на якому розглядалися вимоги козакiв про лiквiдацiю унiї. Вороже настроєнi сенатори не допустили до участi в сеймi київського митрополита Сильвестра. Це було образою для української сторони. А деякi польськi пани, зокрема князь Самуїл Корецький, катували українцiв за те, що ранiше брали участь в повстаннi.
Усе це призвело до розриву дружнiх стосункiв. i на початку 1651 р. фактично першими порушниками миру були знову ж таки поляки. Як тiльки вiдверто ворожа настроєнiсть сейму до козакiв стала загальнооче-видною, польний гетьман Калиновський перестав брати до уваги попереднi домовленостi. Обидвi сторони почали готуватися до боротьби.
Смерть Миколи Кисiля
19 лютого 1651 р. польний гетьман Калиновський раптово напав на козацький гарнiзон у Красному, де. в перiод боїв загинув український полковник Данило Нечай. Розгромивши козакiв, поляки напали на мiстечко Ямпiль, при оборонi якого загинуло шiсть тисяч козакiв. Пiсля цього польськi вiйська рушили на Вiнницю.
Вiйськовi подiї на Брацлавщинi принесли Адаму Кисiлю нове горе. В вiйськах польного гетьмана Калиновського служив рiдний його брат Микола, який командував хоругвою жовнiрiв i мав звання полковника.
Передовi загони полякiв на чолi з найближчим помiчником Калиновського Станiславом Лянцкоронським пiдступили до Вiнницi. На той час обороною мiста керував вiдомий український полковник iван Богун. Кiлькiсть козацького гарнiзону була всього три тисячi чоловiк. Побачивши, що з такою малою силою йому не вдасться встояти перед чисельними польськими вiйськами, iван Богун вдався до хитрощiв. Напередоднi вiн наказав прорубати у льоду замерзлої рiчи Пiвденний Буг ополонки. А коли ранковий мороз вкрив їх кригою, на них накидали соломи. Вивiвши свiй полк назустрiч полякам, Богун вступив з ними у бiй. Проте одразу ж козаки почали одходити по мосту над рiчкою. Пiдбадьоренi передчуттям легкої перемоги, польськi драгуни кинулися навскоси по льоду Пiвденного Бугу, аби перекрити козакам шлях вiдступу. Це виявилось фатальною помилкою для полякiв. Пiд копитами коней крига на рiчцi проламалася, i двi польськi хоругви пiд командуванням Миколи Кисiля почали тонути. Потонув i сам Микола Кисiль. Станiслав Лянцкоронський ледь врятувався, отримавши удар по головi палицею, якими козаки добивали в ополонках польських гусарiв. Через кiлька днiв тiло Миколи пiднялося на поверхню води, але пiдiбрати його поляки не могли через прицiльний вогонь козакiв. Зграї зголоднiлих собак, що блукали в пошуках їжi, розтерзали та з'їли тiло Миколи Кисiля (Львiвська наукова бiблiотека НАН України. - Ф. Оссолiнських. -Спр. 225. - Арк 2. - С. 349-350).
Отримавши звiстку про трагiчну загибель брата, Адам Кисiль написав листа до Б.Хмельницького, але український гетьман нiчого у вiдповiдь не надiслав, лише передав словесно: "Воєвода забезпечив мене комiсiєю та перемир'ям, а брата свого послав воювати при Калиновському та Лянц-коронському; за цю неправду i загинув твiй брат..."
Пiд Берестечком
Влiтку 1651 р. українська та польська сторони стягували сили пiд Берестечко. Адам Кисiль привiв свiй загiн у польський табiр i передав його пiд командування польського короля. Крiм цього, в польський обоз вiд нього було доставлено кiлькасот бочок зi збiжжям для харчування армiї. На нарадi в короля Адам Кисiль наполягав на швидких дiях для упередження рухiв Б.Хмельницького. Проте до його порад польськi воєначальники не захотiли прислухатися.
Як вiдомо, козацький табiр пiд Берестечком через зраду кримських татар опинився пiд загрозою знищення. 2 липня 1651р. на нарадi у короля, як пише польський хронiст Освєнцим, "однi пани радили милувати козакiв i лише вiддати пiд меч старшину й тих, кого вдасться виявити з бунтарiв, iншi - дати козакам обiцянку, а потiм, вiдiбравши в них зброю i гармати, роздiлити їх по полках i всiх до одного викосити; використання зброї навiки заборонити, православну вiру скасувати (Адам Кисiль вiд цiєї наради був усунутий - авт.). Однак згоди так i не дiйшли".
Король Ян Казимiр зайняв у цiй ситуацiї бiльш помiрковану позицiю. Вiн нагадав, що козаки не переслiдували втiкачiв пiд Пилявцями, не йшли з-пiд Замостя у Польщу, не використали прав переможця пiд Зборовим. "Не слiд, - говорив вiн, - бути нам менш благородними, анiж козаки. Цi неблагороднi члени держави потрiбнi для благородних". Однак, коли опiсля Адам Кисiль радив королю помилувати козакiв, Ян Казимiр рiзко вiдповiв йому, що вiн занадто прихильний до схизматикiв.
Переговори в Бiлiй Церквi
Пiсля поразки пiд Берестечком ставка Б.Хмельницького знаходилася у Бiлiй Церквi. Сюди прямували короннi вiйська пiд командуванням гетьмана Миколи Потоцького, якi з'єдналися з вiйськом литовського гетьмана Радзивiлла. Але польськi гетьмани схилялися до миру через вкрай невигiднi умови боротьби: населення ненавидiло полякiв, вiйську бракувало харчiв, розпочалися епiдемiї. В цей же час вiйська Хмельницького поповнювались новими добровольцями. Через те польська сторона виступила з пропозицiєю розпочати переговори. Було створено дипломатичну комiсiю, на чолi якої вже вкотре був призначений Адам Кисiль.
З вересня 1651 р. ця комiсiя пiд охороною посиленого козацького конвою прибула у Бiлу Церкву. Прямуючи до фортецi, де розмiщувалася резиденцiя українського гетьмана, комiсари по дорозi мусили перетнути ворожi для себе татарськi та козацькi табори. На їхню адресу лунали погрози i прокляття турецькою i українською мовами. Спробував було Адам Кисiль умовити крикунiв сам, сподiваючись, що вони зважать на його сивину i на українське походження: "Ми не ляхи, - казав вiн їм, - мої костi такi ж руськi, як i вашi". Але й тут йому довелося вислухати ркий докiр: "Костi твої, точно, руськi, та дуже вже обросли польським м'ясом".
Полковник iван Богун шаблею розкроїв голову якомусь найбiльш .тсвалому козаковi, i лише пiсля того комiсари зумiли дiстатися до ворiт ортецi, бiля яких, виявляючи велику повагу, зустрiв їх Богдан Хмель-"iцький в оточеннi козацької старшини. Комiсари зачитали гетьмановi та його радi проект договору з такими основними вимогами:
1. Запорозьке вiйсько буде скорочено до 15 тисяч i перебуватиме лише
Київському воєводствi, а не у трьох - Київському, Брацлавському та чернiгiвському, - як це було ранiше.
2. Коронне вiйсько отримує право влаштовувати постiй у цьому ж
воєводствi.
3. Козаки розривають союз з татарами.
4. В Українi вiльно сповiдується католицька вiра.
5. Жиди дiстають дозвiл, як i ранiше, селитися в Українi.
6. Всi нереєстрованi козаки та селяни, що брали участь у повстаннi,
повертаються до маєткiв своїх панiв.
Цi умови договору були прийнятi козаками одразу, без обговорення, за винятком двох статей, якi польськi комiсари погодилися змiнити. Було вирiшено, що Запорозьке вiйсько нараховуватиме 20 тисяч козакiв, а не 15 тисяч; мiста i мiстечка Київського воєводства звiльнились вiд постою коронних вiйськ Речi Посполитої.
Залишалося ратифiкувати договiр на козацькому зiбраннi, тобто всiма полками, якi зiбралися довкола Бiлої Церкви. Це виявилося досить небезпечним, i, всупереч звичаю, козацький штаб не вийшов на рiвнину. Гетьман i старшина залишилися у фортецi, i договiр зiбраному люду було зачитано через високе вiкно. Шокованi таким нововведенням i розгнiванi поступками, пiд якими стояв пiдпис їхнiх ватажкiв, козаки, пiдбурюванi татарами, глухо загомонiли; селяни кричали про зраду, проклинали Б.Хмельницького i польських комiсарiв. В якусь мить здалося, що вони пiдуть на штурм: стали жбурляти камiння, розбили вiкна, у бiк натовпу пролунало кiлька мушкетних пострiлiв.
Сам Адам Кисiль теж намагався втихомирити натовп. Та повз його вухо просвистiла стрiла. Несподiвано опустили зведений мiст. До бунтiвникiв зiйшов Б.Хмельницький у пишному гетьманському вбраннi в супроводi почту полковникiв. Вiн йшов попереду, тримаючи булаву - символ своєї влади. У натовпi запанувала тиша, йому звiльнили дорогу, вiдiйшли назад. Тримаючи булаву обома руками, Хмельницький кинувся у саму гущину натовпу, лупцюючи нею направо й налiво, а писар iван Виговський iшов за ним, вигукуючи: "Повага послам! Послух послам!" Жодна рука не знялася проти гетьмана України, всi лише намагалися уникнути його ударiв. За якусь мить натовп, вiдсунутий i побитий лише однiєю людиною, звiльнив площу перед фортецею i мовчки розiйшовся. Але Б.Хмельницький, в очiкуваннi можливих виступiв, наказав набити гармати порохом i цiлу нiч з полковниками пильнував при входi в твердиню.
На другий день польськi комiсари вiд'їхали пiд захистом значної охорони, яку вiдпустили напiвдорозi, побачивши польський табiр. Вгледiвши, що комiсари без охорони, один з татарських загонiв напав на них, пограбував їхнi карети, вiдiбрав коней, усi коштовностi, навiть частину одягу. Адам Кисiль потiм пiдрахував, що його було пограбовано на ЗО тисяч золотих. Таким жалюгiдним обозом вони дiсталися до своїх спiввiтчизникiв, щасливi, що хоч живi.
На засiданнi польського сейму, що мав ратифiкувати Бiлоцеркiвський договiр, сенатори, незадоволенi ним, вимагали вiд короля нового вiйськового походу проти козакiв, їхнi гарячi голови намагався охолодити Адам Кисiль. Вiн казав: "Якщо пiд Берестечком, на чужiй землi, в болотi, зоставленi гетьманом та татарами, оточенi втричi бiльшим вiйськом, - козаки все-таки не здалися, а втекли на ваших очах i зруйнували всi нашi плани, то хiба можна пiдкорити цей народ на його рiднiй землi? Задовольнимося i тим, що можемо хоч на час залiкувати рани Речi Посполитої".
Як виявилося, Адам Кисiль мав рацiю. Ненадiйнiсть цього миру пiдтвердилася скоро, i договiр не був затверджений на сеймi. А рiвно через пiвроку вiдбулася битва пiд Батогом, i голова коронного гетьмана Калиновського, що погрожував саджати на палю козакiв, "прикрашала" козацький спис. В цей час Адам Кисiль перебував у Київськiй фортецi на Замковiй горi. Вночi йому донесли про розгром пiд Батогом. Не дочекавшися свiтанку, 4 червня 1652 р. воєвода спiшно залишив Київ i виїхав у напрямку Волинi.
Заповiт i спадщина Адама Кисiля
Останнiй рiк свого життя Адам Кисiль провiв осторонь полiтичного життя, значною мiрою через тяжку хворобу, а також внаслiдок неприхильного ставлення до нього польського короля Яна Казимiра. Передчуваючи близькiсть смертi, вiн написав 1 травня 1653 р. заповiт, згiдно з яким наказував себе поховати на батькiвщинi в родовому селi Низкини-чах, й основну частину свого багатства лишав своїй дружинi Анастасiї.
А пiд кiнець свого життя Адам Кисiль володiв 65 населеними пунктами, в тому числi на Волинi - 37, на Київщинi - 18, Чернiгiвщинi - 7 i Галичинi - 3. Рiчний прибуток з усiх цих володiнь становив 150 тисяч злотих. Джерелами примноження земельних володiнь воєводи були королiвськi пожалування, а також купiвля земель та ощадливе на них господарювання.
Були в Адама Кисiля й численнi родичi, про яких вiн також не забув згадати у своєму заповiтi. Однак найзначимiшою спадкоємицею при роздiлi майна вiн визнав тiльки дочку рiдного брата Миколи - Олену, яка була дружиною Стемпковського, старости Володимирського. Крiм племiнницi, в заповiтi згадуються й iншi родичi: Микола Кисiль, племiнник; Петро Кисiль - староста Вишгородський; Юрiй Кисiль - староста Синицький та Якiв, iлля, Володислав, Ярослав, Михаїл Кисiлi.
Щодо релiгiйних поглядiв Адама Кисiля i його вiдданостi православ'ю, то в духовному заповiтi говориться: "п'ятдесят три роки життя мойого, якi дозволив прожити менi Господь Бог, перебував я в православнiй вiрi святої схiдної церкви Божої Матерi моєї, в якiй шiстсот нєзмiнно оставались предки мої, в нiй я хочу оставатися i до останнього мого дихання".
Помер Адам Кисiль 3 травня 1653 р. i був похований в пiдземеллi Успенської церкви села Низкиничi.
Низкиницький монастир
За час свого життя Адам Кисiль як ревний захисник православ'я побудував три монастирi. Два - на Волинi, третiй - на Чернiгiвщинi. Низкиницький монастир був заснований 1643 р. на мiсцi старої сiльської церкви, яка знаходилася пiд валом замку. При цiй церквi були похованi предки Адама Кисiля, його батько Григорiй, прадiд Гнiвуш, дядьки Павло та Гавриїл. За душi похованих родичiв i був побудований Адамом Кисiлем монастир Низкиницький, про який вiн завжди дбав. В 1648 р. вiн вiдписав монастиревi 1500 польських злотих з доходiв села Седлище Холмського воєводства i пожертвував дзвiн зi своїм гербом. А рiдний брат Микола Кисiль вiдписав на монастир у 1649 р. 1000 польських злотих. Як свiдчать Володимирськi акти 1660 р., Адам Кисiль 15 вересня 1643 р. розпочав будiвництво кам'яної церкви для чоловiчого монастиря. Для повного побудування церкви i монастиря ним було видiлено 3000 польських злотих. В монастирi проживало 12 ченцiв, i щоб запобiгти руйнуванню монастиря та церкви, Адам Кисiль записав на них свої фундацiї:
а) замок Низкиницький з землею пiд ним i навколо нього з урочища
ми;
б) десяту частину доходу з усiх полiв та сiнокосiв господарських;
в) три родини селян Низкиницьких з дворами та землями, видiленими
цим селянам;
г) 5000 талерiв, видiлених на iншi маєтки Адама Кисiля, з тим, щоб
монастир щорiчно мiг одержувати 7% вiд цiєї суми.
Пiсля смертi Адама Кисiля благодiйницею монастиря стала його жiнка Анастасiя. У 1659 р. Анастасiя померла, i згiдно з духовним заповiтом ктитором монастиря стала племiнниця Адама Кисiля - Олена. В 1662 р. Низкиницький маєток вiддано в оренду Кадебичам-Коп-чинським, а з 1680 р. вiн переходить на орендному правi до Довгял-Циринiв. 18 травня 1686 р. Юрiй Цирина записав монастиревi 4300 польських злотих, але у 1690 р. орендарi Низкиничiв Довгял-Цирини переходять у греко-католицьке вiросповiдання i припиняють дбати за монастир, в якому проживали православнi монахи.
У 1690 р. через частi напади татарських загонiв протектор монастиря єпископа Луцький Афанасiй Шумлянський, в єпархiї якого знаходився монастир, вiддав наказ, щоб монахи Низкиницького монастиря, забравши всi речi та документи, переїхали на деякий час до Луцька. Для виконання цього наказу вiн прислав у Низкиницький монастир iгумена бiло-стоцького монастиря Афанасiя Падальського. Монахи Низкиницького монастиря, забравши майно, виїхали з монастиря вночi i, щоб нiхто не знав куди вони їдуть, розпустили чутки, що їдуть в Загорiвський монастир на свята. Але тiльки-но вiд'їхали на 1,5 км, як на них напали Михайло, Юрiй i Микола Цирини, що були переодягненi в татарську одежу. Вони побили монахiв, пограбували їхнi вози i забрали документи.
Однак монахи впiзнали переодягнених Циринiв i подали на них скаргу в суд. На цьому судi Юрiй i Микола Цирини, видаючи себе за "дiдичiв" Низкиницького монастиря, звернулися до Холмського єпископа Олек-сандра-Августа Лодзяла з проханням, щоб вiн узяв монастир Низкиницький вiд єпископа Луцького "дизунита" пiд свою протекцiю i управлiння, брехливо стверджуючи при цьому, що цей монастир нiбито був заснований католицькими власниками. А у виправдання свого насильства над монахами Довгял-Цирини говорили, нiбито Луцький єпископ Афанасiй Шумлянський, наказавши низкиницьким монахам забрати монастирськi речi i документи та переселятися до Луцька, хотiв усе це привласнити.
Єпископ Лодзяла, повiривши братам, взяв монастир у своє вiдання i пiклування, зобов'язавши при цьому Циринiв повернути монастирю все захоплене. З цього приводу мiж Холмським та Луцьким єпископами виникли суперечки, пiд час яких низкиницькi монахи розiйшлися по рiзних монастирях. Коли померли єпископи, справа про монастир була забута. Мiж тим Юрiй Довгял-Цирина, удаючи з себе законного власника Низ-кинич, вiдписав у 1703 р. монастиревi частину села Низкиничi i грошову суму. Побоюючись, аби монастир не став дошукуватись своїх прав на володiння, не давав змоги монахам довго жити тут, приховував у себе монастирськi дарчi записки, вирвав з мiських книг матерiальнi записи, що стосувалися iнтересiв монастиря, називав себе ктитором i на цiй основi самочинно вибирав суперiора для монастиря.
Юрiй Довгял-Цирина помер 1722 р., залишивши Низкиничi своєму сину Францiшку, за якого становище монастиря ще бiльше погiрши-лось. У XVIII ст. монастир вiд Довгял-Циринiв переходить до Василiанського унiатського ордену. Свого часу греко-католики добре дбали про церкву i монастир. Змусили, для прикладу, власника земель села Низки-ничi Довгял-Цирину сплачувати в монастирську касу грошi за користування землею.
Низкиницька церква
Церква в серединi була гарно розмальована в стилi рококо; при греко-католиках, мабуть, були збудованi i збереженi до сьогоднi проповiдницька кафедра, хори для органа. На стiнах правого крила висiла iкона Василя Великого, а також зображення унiатського єпископа Йосафата Кунцевича зi встромленою у тiм'я сокирою. По чотирьох кутках церковної огорожi знаходились пагорби, на яких розмiщувались вiвтарi на свято "Божого тiла".
З лiквiдацiєю унiї в 1796 р. Низкиницький монастир був закритий, а монастирська церква була приписана до приходу села Калусiв (тепер Гряди) i пiдпорядковувалась Волинському єпархiальному православному духовенству. Капiтали, що належали монастирю, за наказом управлiння Русько-Василiанської провiнцiї, були переданi в унiатський Володимир-Волинський чоловiчий монастир i використовувались на утримання при цьому монастиревi унiатського училища.
У 1832 р. було проведено ревiзiю церков Волинської єпархiї. Низкиницька церква, де у зв'язку з закриттям богослужiння не проводилось, одержала право окремого приходу. У 1839 р. пiсля вiдкриття Низ-киницького приходу Волинська духовна консисторiя через мiсцеве губернське управлiння висунула вимогу новому власнику Низкиниць-кого маєтку дворянину Модзалевському видiлити Низкиницькiй церквi земельну дiлянку i вiдремонтувати церкву. У 1841 р. Модзалевський звернувся в губернське управлiння iз заявою, що на ремонт церкви потрiбнi великi кошти, i вiн не в змозi зi свого порiвняно невеликого маєтку видiлити такi грошi, оскiльки для цього потрiбно було б продати сам маєток. З огляду на те, що будiвничий церкви Адам Кисiль призначив для її пiдтримки значнi капiтали, якi були переказанi у фонди Володимир-Волинського монастиря, то, на думку Модзалевсь-кого, потрiбно було б повернути цi капiтали Низкиницькiй церквi i використати на її ремонт.
Губернське управлiння направило заяву Модзалевського у Володимир-Волинський повiтовий суд на розгляд. Повiтовий суд своїм рiшенням вiд 23 березня 1842 р. постановив: усi вiдписанi Адамом Кисiлем Низкиницькiй церквi капiтали та угiддя повернути на користь цiєї церкви. Рiшення затверджено було ЗО червня 1843 р. на засiданнi Волинської громадянської палати. Але урядовий Сенат, куди справа ця перейшла на ревiзiю, з постановою волинських судiв не погодився i, прийнявши до уваги, що всi монастирськi капiтали перейшли до казни, пiсля розгляду додаткових документiв постановив: помiщика Модзалевського звiльнити вiд обов'язку виконувати ремонт Низки -ницької церкви, зобов'язавши його, проте, надiлити церкву земельною дiлянкою.
Пiсля видiлення Модзалевським земельних угiдь питання про її ремонт бiльше не виникало. Справа закiнчилась тим, що церква прийшла в запустiння, а священик, одержавши в селi Низкиничах землю, перейшов жити в Калусiв. Все це продовжувалося до кiнця 80-х рокiв XIX ст., доки мiсцева iнтелiгенцiя та дiюче на Волинi Луцьке братство не зацiкавилось цими залишками старовини.
Осередком вивчення давнини стало село Будятичi, в якому розмiщувався маєток надворного радника О.М.Дверницького. Село Будятичi розташоване в 3 км вiд села Низкиничi, i його власник на той час був головою Володимир-Волинського братства по збереженню i вiдновленню старовини у цьому повiтi.
Побачивши Низкиницьку церкву, вченi дiйшли висновку, що потрiбно якось зашкодити руйнуванню пам'ятника XVII ст. А для цього необхiдно було перш за все поселити священика знову в Низкини-чах, навести в церквi порядок i вiдкрити в нiй богослужiння. Допомiг випадок. Влiтку 1882 р. вiд блискавки згорiла Калусiвська церква, а з нею i господарськi будiвлi. Тож довелося церковним служителям ремонтувати Низкиницьку церкву та будувати господарськi примiщення. На цьому наполягало Володимир-Волинське братство i Московське археологiчне товариство.
При допомозi Волинської духовної консисторiї та низкиницьких селян навколо церковного подвiр'я було зведено кам'яну огорожу й побудовано хату для священика.
Однак ремонт церкви проведений був частково. Потрiбно було ще перекрити дах культової споруди. А це потребувало значних коштiв. Власники ж Низкинич - католики - не були зацiкавленi у вiдновленнi православного храму i категорично вiдмовилися допомогти в його ремонтi. Тодi селяни згадали про капiтали, залишенi будiвничим церкви на її ремонт, i якi перейшли до казни Святого Синоду, й почали клопотатися про їхнє повернення. Справа про ремонт Низкиницької церкви тягнулася понад 10 рокiв. Нарештi, пiсля тривалого листування Святий Синод вирiшив у 1913 р. згiдно з висновком Архiвної комiсiї про пiдтримку Низкиницької церкви видiлити 10 тис. карбованцiв з коштiв 1915 р. Однак цьому завадила перша свiтова вiйна.
Останнiм священиком Низкиницької церкви був протоiєрей Порфирiй Петрович. Богослужiння в нiй вiдбувалися до 1962 р.
В тi часи поруч з церквою розбудовувалось шахтарське мiсто Нововолинськ, i комунiстичним iдеологам свiтового майбутнього були дуже не до вподоби богослужiння в Успенськiй церквi села Низкиничi. Ось i було прийнято рiшення про закриття Низкиницької церкви. Одного похмурого ранку 1962 р. войовничi атеїсти з'явилися в примiщеннi церкви i вчинили погром церковного майна.
Першою жертвою став скульптурний надгробний пам'ятник Адама Кисiля - витвiр мистецтва XVII ст. Небiжчик зображений по пояс, i ця фiгура встановлена у спецiальну нiшу, яку обрамляє орнаментальна мармурова композицiя в стилi бароко. Комунiстичнi варвари XX ст. за допомогою ломiв скинули його на пiдлогу. Вiд удару портрет-фiгу-ра розколовся на двi частини. Церковнi книги та iконостас також були пошматованi. У пiдземеллi, де знаходилася труна-саркофаг з прахом Адама Кисiля, комунiсти знищили родовi герби, що прикрашали саркофаг. Церква села Низкиничi була сплюндрована та зачинена на довгих сiм рокiв.
У 1969 р. дверi Успенської церкви села Низкиничi були знову вiдчиненi завдяки клопотанням селян цього краю. Ентузiастом у цiй справi був протоiєрей Панкевич Мелентiй iванович, який разом з вiдомим iсториком Юрiєм Шмаровим на основi численних iсторичних документiв встановили, що далекi нащадки Адама Кисiля - нашi сучасники (журн. "Огонек", червень 1977 р). При освяченнi Успенської церкви села Низкиничi 8 червня 1969 р. на Волинi була присутня родичка Адама Кисiля в молодших поколiннях Ольга, яка на той час проживала у мiстi Борисполi Київської областi.
Надгробний мармуровий пам'ятник Адаму Кисiлю львiвським реставраторам вдалося вiдновити ще в 1969 р., а от труна-саркофаг досi стоїть понiвечена у пiдземеллi церкви, i, можливо, колись все ж таки буде вiдреставрована...
Максакiвський монастир
Другим монастирем, заснованим на українських землях Адамом Кисiлем, був Максакiвський, що постав 1642 р. бiля мiста Трубчевськ. Згiдної з Поляновським договором, Трубчевськ повинен був вiдiйти у володiнняi Московськiй державi. Дiзнавшись про це, ченцi мiсцевого монастиря, не бажаючи переходити пiд владу Московського патрiарха, заявилi: польським комiсарам про свiй намiр залишитися в кордонах Речi Посполитої i клопоталися про надання їм земельної дiлянки для заснування нового монастиря.
Адам Кисiль запропонував їм осiсти в його Макошинському маєтку поблизу рiчки Десни. Ченцi погодилися. Для вирiшення цього питання Адам Кисiль виклопотав у короля Владислава IV грамоту про заснування у цiй мiсцевостi православного монастиря. Пiсля цього видав вiд свого iменi монастирю грамоту вiд 10 жовтня 1648 р., яка засвiдчувала, що його маєток Максаки переходить у власнiсть монахiв. Вiн видiлив також необхiднi кошти пiд будiвництво церкви i монастирських будiвель. У своєму духовному заповiтi, складеному в мiстечку Мень Сосницького повiту Чернiгiвського воєводства, Адам Кисiль записав на монастир села Холми, Красний Став, Ядути, Браге i Високе.
В роки Визвольної вiйни українського народу проти Польщi гетьман Б.Хмєльницький не раз своїми унiверсалами пiдтверджував права монастиря, iншi українськi гетьмани - Брюховецький, Скоропадський, Мазепа - також виявили до нього прихильнiсть, надаючи у власнiсть монастиря новi маєтки.
Однак пiсля секуляризацiї монастирiв з 1786 по 1803 рiк у ньому розмiщувалася лiкарня для психiчно хворих. З 1823 р. монастир стає жiночим i на кiнець XIX ст. нараховував 130 черниць. Пожежа 1820 р. завдала великої шкоди будiвлям, однак невдовзi їх було вiдбудовано.
Протягом XVIII-XIX ст. культурне значення Максакiвського монастиря постiйно зростає. В його стiнах засерєджуються великi цiнностi, серед яких - численнi рукописнi та друкованi книги. Лише у 1910 р. до Чернiгiвського архiву звiдси було передано 59 рукописiв та двi гравюри.
Однак особливий iнтерес викликають споруди монастиря, який вже в середшii XVIII ст. перетворився на значний архiтектурний комплекс. При монастиревi було двi мурованi церкви, великий кам'яний корпус для братiї, дерев'янi покої iгумена та iншi споруди. Монастир оточував добротний оборонний мур.
Життя у Максакiвському монастирi тривало до 1930 р., поки внаслiдок "культурної революцiї" в полум'ї боротьби з пережитками минулого не було знищено все, що збиралося столiттями. З монастирської бiблiотеки вивезли кiлька возiв книг "на поруб", тобто - у вогонь. Монастирськi будiвлi розiбрали на цеглу, з якої звели комплекс адмiнiстративних будинкiв у райцентрi. На сьогоднi монастир - ще не реабiлiтований, на його територiї розмiщено тваринницьку ферму. У центрi подвiр'я можна побачити залишки колись величних стiн собору з напiвзруйнованою дзвiницею та одинокою будiвлею колишнiх келiй... Це все, що лишила нам iсторiя. Однак навiть те, що вiд нього залишилося, не може не зачарувати кожного, кому доводилося бачити руїни Максакiвського монастиря.
Могилянський монастир
Третiй свiй монастир - Могилянський - Адам Кисiль заснував у 1646 р. для своєї матерi Федори (чернече iм'я - Єфрасинiя), яка була в ньому iгуменею. Своїми дарчими записами (фундушевими) того ж року Адам Кисiль пожертвував цьому монастирю село Попiвку та визнав за ним прибутки тодiшнього селища iваничi. В 1652 р. iгуменя Єфрасинiя померла.
Склалося так, що цей монастир майже нiколи не був самостiйним. Вже з 1670 р. вiн стає греко-католицьким, а дещо пiзнiше його приєднують до володiнь Володимирського монастиря. У XIX ст. (1836 р.) цей монастир приєднують до Полонського жiночого монастиря, в ньому селяться черницi. Чернече життя в Могилянському монастирi продовжувалося до початку першої свiтової вiйни.
Мiсцезнаходження монастиря - на пагорбi бiля рiчечки Турiї, у трикутнику сiл Могильно (тепер Жовтневе Володимир-Волинського району), Попiвка i Туропин Турiйського району - не сприяло його збереженню в роки свiтової вiйни. По рiчцi Турiї протягом двох воєнних рокiв проходила лiнiя фронту, i внаслiдок артилерiйських обстрiлiв австро-угорської та росiйської армiй монастир був повнiстю зруйнований. Рештки його будiвель згодом мiсцевi жителi розiбрали на будiвництво печей у хатах.
Портрети Адама Кисiля
До нашого часу збереглися три портрети Адама Кисiля. Перший був написаний для Максакiвського монастиря i зображав воєводу у повний зрiст. При введеннi в Українi 1786 р. штатiв для духовенства цей монастир був на деякий час закритий, i лише у 1803 р. Указом iмператора Олександра i переданий стародубським монахам. Новi ченцi монастиря вiдреставрували портрет, i в медальйонах по його краях розмiстили написи про iсторiю монастиря та самого портрета.
Довгий час цей портрет зберiгався у фондах Чернiгiвського iсторичного музею iм. В.Тарнавського. На превеликий жаль, у полум'ї другої свiтової вiйни загинула вся художня колекцiя музею, в тому числi й оригiнал портрета Адама Кисiля. Однак iсторики та краєзнавцi мають змогу ознайомитися з його фотокопiєю ("Вiче". - 1997 р. - № 3. - 16 сiчня).
Два iншi портрети знаходяться на Волинi. Один з них зберiгається нинi у фондах Волинського краєзнавчого музею. Адам Кисiль зображений на ньому в латах, прикрашених золотистим вiзерунком, у лiвiй руцi тримає пернач. Справа угорi на портретi зображений родовий герб воєводи, злiва знизу - вид Успенської церкви села Низкиничi.
Цей портрет, виконаний невiдомим автором, певний час зберiгався в Олицькому замку графiв Радзивiллiв, звiдки й був у 1940 р. переданий до Волинського краєзнавчого музею. У 1957 р. портрет знаходився на реставрацiї у Києвi, пiсля цього знову повернувся на Волинь. Вiн ще чекає свого прискiпливого i уважного дослiдника.
Третiй портрет Адама Кисiля, що дiйшов до нашого часу, скульптурний. Знаходиться вiн в Успенськiй церквi села Низкиничi, у заглибленiй в праву стiну посерединi храму нiшi. Це поясний мармуровий бюст, який зображує А.Кисiля у латах i залiзних рукавицях, з перначом у лiвiй руцi, увiнчаного шатром iз родовими гербами воєводи ("Вiче". № 6 вiд 6 лютого 1997 р.).
Iз напису на мармуровiй дошцi
На нижнiй дошцi пiд скульптурним зображенням Адама Кисiля у Низкиницькiй церквi досi зберiгся вельми цiкавий напис. Зроблений вiн латинською мовою з коротким описом заслуг покiйного:
"Перехожий! Зупинися, читай. Цей мармур говорить про славного потомка роду Светолда, славу i опору держави - Адама з Брусилова Кисiля, що був каштеляном чернiгiвським, потiм воєводою брацлавськимвоєводою брацлавським i київським, мужа, що вiдзначився у боях твердiстю та далекогляднiстю. Переможця в боях при Сигизмундi, а в часи Владислава -- уславленого у справах проти Москви. Будучи послом у Москвi, вiн умовив царя дати клятвене заручення на вiрнiсть укладеному договору про приєднання до королiвства Сiверського князiвства; як правитель його, зi славою пiдтримував у ньому порядок. Вiдзначився пiд Хотином проти туркiв, у Прусiї проти шведiв. В кiлькох справах проти повсталих козакiв змусив їх вклонитися королю Яну Казимiру... Життєва нитка перервалася на Брестському сеймi. Я (говориться вiд iменi жiнки Адама Кисiля Анастасiї - авт.) бажала, аби ти знав, що люди пам'ятають про це. Плач про втрату цього знаменитого мужа, котрого оплакую разом з його достойними громадянами, хай буде пам'ятником тобi... З травня 1653 року. Смерть прийшла на 53-му роцi життя. Прощай..."
Ця мармурова дошка має тепер посерединi навскiсну трiщину. В кiнцi минулого столiття, дiзнаємося з одного старовинного документа, у народi ходила чутка, нiбито за цiєю дошкою захованi великi коштовностi. Ця чутка дiйшла i до мiсцевого вiкарного архiєрея Арсенiя. Архiєрей забажав перевiрити чутку, приїхав до села Низкиничi i в присутностi священика та кiлькох селян звелiв вирвати зi стiни чорну мармурову дошку. Коли її пiдважили, дошка трiснула навпiл по дiагоналi. Пiсля того, як її зняли, у стiнi виявили заглиблення зi шматками розбитого глечика. В ньому знайшли кiлька залiзних хрестикiв старовинної форми. Дошку прилаштували на старе мiсце, однак трiщину на нiй заладнати не вдалося.
Спадщина воєводи Київського
У Києвi, де довгий час Адам Кисiль був воєводою, пам'ять про нього увiковiчена назвою "Киселiвка" колишньої Замкової гори на Подолi. Наприкiнцi XVI ст., коли Подiл фактично був центром мiста, на Замковiй горi була побудована фортеця. Вона мала 15 бойовi 4-яруснi вежi, а площа становила 16 тис.м2. Фортеця з'єднувалася мостом з укрiпленням на горi Вздихальницi. Кисєлiвкою гору стали називати в серединi XVII ст.
З 1651 р. фортеця поступово приходить у запустiння. З часом на її мiсцi (1816 р.) вiдкривається кладовище Флорiвського жiночого монастиря. В 1854 р. Киселiвка взагалi переходить в його пiдпорядкування. З того часу виникає й iнша назва цiєї гори - "Флорiвська". Кладовище Флорiвського жiночого монастиря на горi залишилося до наших днiв.
За життя Адам Кисiль був також благодiйником для Києво-Могилянської академiї, значився одним iз духiвникiв померлого Київського митрополита Петра Могили.
Згадаємо також, що Адам Кисiль надавав матерiальну пiдтримку i ще одному монастирю - Гощанському. Михайлiвський монастир, що розмiщувався у Гощi, мав монастирську школу, пiдпорядковану Києво-Могилянськiй академiї. Вiн мав багату бiблiотеку, яка пiсля закриття монастиря була передана у Волинську духовну семiнарiю, що знаходилася у мiстi Кременцi.
Своєю невтомною працею Адам Кисiль досяг у Польщi, громадянином якої був, почесного звання сенатора, якого не змiг отримати жодний український шляхтич.
|
|
|
